Спогади з почутого і прочитаного про наше Миропілля. Володимир Переденко

У Романівському Віснику "Спогади з почутого і прочитаного про наше Миропілля" уродженеця Мирополя Володимира Івановича Переденка публікуються з деякими скороченнями та рекційними коментарями. Ниче розмішено повний авторський текст "Спогадів з почутого і прочитаного..."

СПОГАДИ З ПОЧУТОГО І ПРОЧИТАНОГО ПРО НАШЕ МИРОПІЛЛЯ

В засобах масової інформації час від часу з'являються повідомлення про те, що в тому чи іншому регіоні України проходить повернення старих назв міст, перейменування вулиць, даються нові назви, присвячені відомим людям, які чимось були причетні до даних населених пунктів.

Я вже понад 50 років не проживаю в Мирополі, але безмежно закоханий у свій край. Я все життя не забуваю свою малу Батьківщину, згадую батьків, родичів, друзів, школу, вчителів. Закоханий у нашу навколишню природу – любу Случ, багатющий ліс. В кожної людини ріднішого нічого немає, як той край, де народився, де пройшло дитинство. Із шкільних років я люблю історію і багато чого залишилося у пам'яті від розповідей старих людей, вчителів і прочитаного в історичній літературі. Я хотів би, щоб назви вулиць нашого Мирополя носили імена визначних людей Житомирщини, які народилися, жили чи бували в нашому Миропіллі (адже раніше Миропіль мав саме таку назву. У всій старій літературі, починаючи з Острозького літопису 1624 року і в творах Лесі Українки, та й навіть 50 років тому люди вживали назву Миропілля).

В час визвольної війни, а точніше громадянської війни 1648-1654 рр. Миропілля було прикордонним поселеннями, і тут проходили безперервні бої, земля не оброблялась, був голод. Тому в 1650 році більша частина люду перебралася на схід, де були вільні землі. В Сумській області вони заснували містечко Миропілля. Про це можна дізнатися в чудовій книжці мого колишнього однокласника А. Кухарука «Мій рідний Миропіль». Моя рідня – Переденки – як і багато інших прізвищ у Мирополі, належали до реєстру Білоцерківського козачого полку, яким керував знаменитий Семен Палій. В нашому лісі є річечка Фастівка, яка, можливо, і названа на честь м. Фастів, де колись жив Семен Палій. Після мирного договору Росії з Польщею почався Великий згін люду з Правобережжя України на Лівий берег Дніпра. Останнім полковником Білоцерківського полку був Антон Танський, який отримав наказ московського царя Петра І «року 1711-го вересня 23 дня про переселення міст і сіл, які відносились до Білоцерківського козачого полку».

Наші миропільчани покинули свої домівки і переїхали до своїх родичів і земляків у Миропілля нинішньої Сумської області.

Частина козаків, які були на той час у реєстровому війську, мали можливість повернутися в свої оселі. Повернувся і хтось із моїх прадідів Переденків, а також Пустовідків, Олійників і багато інших власників прізвищ сучасних жителів Мирополя.

Моя рідня була механізаторами. Один із дядьків Переденко Дем'ян був редактором вашої колишньої газети «Колективіст Дзержинщини» і був розстріляний гестапо в 1942 році. Мама працювала в колгоспі.

В 1959 році з 15-річного віку я працював в РТС, потім пішов в армію, служив на флоті, з тих пір я не живу в Мирополі. В Києві працював мостобудівельником.

Я дуже люблю історію, і за багато років зібрав чимало історичної літератури, також я часто користувався історичною бібліотекою в Києво-Печерській Лаврі.

В Літописі Руському «Повість минулих літ» зазначено, що село Кам'янка, яке зараз є частиною нашого Мирополя, мало назву Кам'янець-Волинський і було княжим удільним містом часів Ярослава Мудрого, який виділив Волинь одному із своїх синів Ігорю. Пізніше Волинь відійшла до гілки Володимира Мономаха. На карті східної Європи кінця XIII століття, яка є при літописі, показано, що Кам'янець є удільним містом. Міст на мапі було немало, але міст удільних було небагато. Не було в ті часи ні Житомира, ні Чуднова, ані інших великих міст.

В 2013 році минуло 900 років з дня сходження на престол Великого князя Володимира Мономаха. На мою думку, площу в центрі Мирополя варто було б назвати площею на честь Володимира Мономаха. Це був дуже знаменитий князь у Київській Русі і в усій Європі. За свідченнями Літопису, це був видатний державний діяч, непереможний полководець, життя якого пройшло в постійних битвах. Сам же князь пише: «А всіх походів зробив я 80 і 3 великих, а решти менших не пам'ятаю, і мирів учинив я з половецькими князями без одного 20». Володимир Мономах – блискучий мислитель і письменник. Він написав знамените на всю Європу «Послання дітям» як зразок для формування моральних чеснот у молоді. Ще в той час, вперше у світі, він виступив проти смертної кари: «ні правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його, якщо [хто] буде достоїн смерті, то не погубляйте душі християнської.».

Для порівняння, в Росії до 1861 року люди було рабами і продавалося на базарі, як худоба.

Володимир Мономах був сином доньки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Молода Московська держава претендувала на спадок Візантії і спробувала привласнити собі славу Великого київського князя Володимира Мономаха. Московія замовила у XIV ст. у монгольського князя Узбека шапку Мономаха. Ця шапка – монголка – не мала нічого спільного з шапкою Мономаха. У всіх літописах князі з іменем Володимир, без винятку, фігурують за українськими фонетичними нормами «Володымер». Помер Володимир Мономах в 1126 році. В некролозі було записано «представився благовірний князь, христолюбивий Великий князь всеї Русі Володимир Мономах, що просвітив землю Руську, наче сонце промені пускаючи, і слава його розійшлися по своїх землях, весь народ і всі люди за ним плакали».

В час князівських чвар знаменитим нащадком Володимира Мономаха був Великий князь Мстислав. Літопис Руський пише, що він «був великий правосудець, у ратях хоробрий і вмів наводити лад, усім сусідам був страшний, до підлеглих – милостивий і уважний». За його часу всі князі Руські жили в цілковитій тиші і не сміли один одного кривдити. Через це його всі іменували Мстислав Великий.

У Літописі Руському зазначено, що в селі Кам'янка народився син Мстислава, князь Роман. Це був князь державець всієї Руської землі. Будучи гарним полководцем, він виграв багато битв, приборкав непокірних бояр, які весь час вели міжусобні війни. Маючи родинні зв'язки з Візантією, Угорщиною, Польщею, князь Роман підтримував тісні зв'язки з Папою Римським Інокентієм IV, і з іншими європейськими країнами.

Літопис Руський пише, що він був самодержавець всієї Русі, його порівнювали з Ярославом Мудрим. Саме на честь князя Романа і названий наш районний центр. У князя Романа, дружина якого була дочкою візантійського імператора, народилося два сини Данило і Василько. Після смерті князя Романа його сини виховувалися в Угорщині і Польщі. У Галицькому і Волинському князівствах почалися міжусобиці між князями, вони звернулися до угорського короля і попросили навести лад. «Угорський король Андрій не забув своєї раднішої приязні, що він мав до брата свого, великого князя Романа, і послав воїв своїх і посадив сина свого Романа Данила в Галичі.» Із Галичі князь Данило з матір'ю своєю пішов у Каменець, і брат його Василько, і бояри всі зустріли його з великою радістю. Наведемо ще одну цитату із Літопису Руського, яка свідчить про те, яке значення мав наш Каменець, які жорстокі міжкнязівські битви відбувалися тут: «...Ростислав Пінський, не перестаючи обмовляв [Данила ] – бо діти його були забрані [в полон] і Володимир князь Київський зібрав [проти Данила] воїв, і Михайло Чернігівський теж, [Володимир говорив]: «Отець (Роман) же його постриг був отця мойого». Володимир, отож, посадив [хана] Котяня на коня і всіх половців, і прийшли вони до Каменця – Володимир же з усіма князями, і куряни, і піняни, і новгородці (де той Новгород Великий?), і туровці, – і обложили Каменець.»

Князь Данило, будучи могутнім володарем і дипломатом – вийшов переможцем. Особливо високу оцінку він отримав у всіх літописах, в яких розповідається про його дипломатичний хист у боротьбі з татаро-монголами. В 1253 році князь Данило був коронований Папою Римським Інокентієм IV. В Галицько-Волинському літописі знаходимо коротку, але яскраву характеристику Данила як князя і як людини: «се же король Данило – князь добрий, хоробрий і мудрий, і же создав городи многі, і церкви, постави, і украси з разноличними прикрасами, і був вторий по Соломоні.» М. Костомаров пише, що «багато чого досяг він, чого не досягав жоден з українських князів та ще з таким напруженням, якого не виніс би ніхто інший». І ми в Мирополі повинні шанувати короля Данила Галицького так, як шанували наші прадіди його батька Великого князя Романа, назвавши наш районний центр його ім'ям. Тому, я дума, було би варто назвати центральну вулицю Мирополя і Кам'янки, що прямує до залізничного вокзалу, вулицею короля Данила Галицького.

Його іменем у західних областях України названо багато вулиць, стадіон у Львові. Тим паче, що він і брат Василько народились в Каменці. Миропільчани і їхні нащадки будуть згадувати і пишатися такими визначними особистостями.

Заслуговує на пошану в Мирополі ще одна знаменита особа. Це гетьман Богдан Хмельницький. Розповім, що я чув від людей, і дослідив в історичній літературі. Десь в 50-х рр. XX ст. у моєї мами була подруга Віра Моківна. Якось в неї впала хвіртка і вона звернулася до моєї мами, щоб я допоміг їй відремонтувати ту хвіртку. Жила вона поруч з поштою і запросила мене до хати. На стіні над диваном висів портрет дуже вродливої молодої жінки, написаний олійними фарбами. Я запитав у Віри Моківни, чи це вона в молодості. Вона відповіла, що це портрети сестри. Вдома я розповів мамі про портрет. Мама сказала, що то портрет її старшої сестри, яка була вчителькою української мови. Вона вчила і мою маму. За доносом вчителя Гаврилюка Івана Семеновича, її забрали в 1937 році як ворога народу. Іван Семенович був і моїм вчителем, він здав в НКВД десятки людей, за що отримав орден Леніна. Ім'я цієї вчительки було Єлизавета Моківна Кононець . Батько Єлизавети Моківни в Мирополі збудував і організував пошту. Вони жили напроти будинку мирового судді Г. Гиндича, який був колегою і близьким другом Новоград-Волинського мирового судді Косача П. А., батька нашої геніальної поетеси Лесі Українки. Під впливом Олени Пчілки, матері Лесі, Єлизавета Моківна закінчила університет Святого Володимира. Косачі мали свою хату в селі Жабориці і влітку, зазвичай, там проживали, тому часто бували і в Мирополі. Саме в Жабориці Леся задумала сою знамениту «Лісову пісню». Відомо, що Олена Пчілка звернулася до мирового судді Г. Гиндича з прохання знайти няньку для своїх дітей, і вони знайшли молоду талановиту дівчину, яка знала багато місцевих пісень і танців. Згодом Леся в містечку Мирополі, як записано в журналі, записала понад 48 пісень і прозових творів, і за підтримки Миколи Лисенка, який впорядкував цей матеріал, вдалося видати їх в окремому збірнику. Ще в 60-х роках в Жабориці стояла хата Лесі Українки, але Барановському сільгоспсзагу дуже сподобалось місце над Случею, і вони розвалили Лесину хату. Наш земляк, автор відомої пісні «А льон цвіте» Василь Юхимович написав про це у своїй поезії «Не той, що греблі рвав?».

Повернемося до Єлизавети Моківни. Це була відома вчителька, яка все своє життя віддала дітям. Моя мама говорила мені, що Єлизавета Моківна розповідала учням про те, що біля лип, які ростуть біля нашої хати, Богдан Хмельницький прив'язував свого коня, і що тут до 1895 року були покої шляхтича Чаплинського. Мене зацікавило, що то були за покої, і я запитав про це у сусіда діда Панаса Олійника, що жив навпроти нас. Дід сказав, що це була велика старовинна хата, яка по вікна вгрузла в землю, і щоб по ній ходити, так хлопці, що там жили, викидали землю через вікна. Цими хлопцями були брати Чаплинські, нащадки Д. Чаплинського, які у 1863 році брали активну участь у повстанні поляків проти Росії. Повстання проходило під гаслом «За вашу і нашу вольність». У минулому році минуло 150 років знаменитого повстання. Герцен присвятив цьому повстанню 22 статті в журналі «Колокол», де закликав російських воїнів «скоріше лягти кістьми, ніж стріляти у поляків». Герцен пише про учасника польського повстання Адама Сієцорінського, який був настоятелем Базиліанського монастиря в місті Овручі і завідував школами на Волині. Цар Микола для розправи з повстанцями послав генерала Голофеєва, відомого своєю люттю, «повстанців присуджували до семи тисяч ударів без пощади». Рідко хто витримував 1000 ударів шпіцрутами, мертвими їх клали на вози, і солдати добивали мертвих до 7000 ударів. Згадується картина Т.Шевченка, яка називається «Кара шпіцрутами».

Миропільський граф Чапський був активним учасником і організатором цього повстання. У повстанні брали участь не тільки поляки, але й місцеві жителі. Граф Чапський був добрим аграрієм, він розводив арабських, орловських і англійських рисаків, а також написав книжку «Історія коня». За участь у повстанні Чапський за постановою суду отримав всього три роки заслання, завдяки своєму другу, Г. Гиндичу, тому ж таки мировому судді в Миропіллі, а його синам присудили не одружуватися і не білити палац. Такий присуд був дуже легкий, адже Російське самодержавство жорстоко розправилося з учасниками повстання. Молодим братам Чаплинським також було заборонено одружуватись і будувати нову хату.

З горя один з братів повісився на липі, яка стоїть і нині, а інший брат – у 1895 році продав хату моєму прапрадіду Андрію Друзю і виїхав у Варшаву.

Мій прапрадід прожив 103 роки, він працював кріпаком до реформи, і потім ще два роки в колгоспі. Його як куркуля повинні були вислати, але оскільки йому вже було 103 роки, його залишили сторожем в своєму господарстві. На хуторі Пліщина, де він жив, його вбили злодії, думаючи, що в нього є гроші.

А хто ж такі були Чаплинські? І чому там був Богдан Хмельницький?

Я перевернув багато літератури, багато і по різному було написано про Чаплинських, а також про другу дружину Богдана Хмельницького – Олену Чаплинську, із-за якої почалася визвольна війна 1648-1654 рр. Ця війна, а точніше було б назвати її громадянською, наробила багато горя. Чаплинські колись здавна жили в Миропіллі, це були представники української шляхти. В історичних творах згадується тільки Данило Чаплинський і Олена Чаплинська. Насправді, їх прізвище було Чаплина.

Батьки відправили сина Данила вчитися. Він отримав гарну освіту, знав латинь, прославився в битвах з татарами і Москвою часів Лжедмитрія. Молодь тоді навчалася в Києво-Могилянському колегіуму, в польських єзуїтських колегіумах, в Німеччині, у Франції, в Римі. Спостерігаючи багатющу архітектуру католицьких храмів, високу культуру, живопис, молодь можна було зрозуміти – назад вони поверталися католиками. Так як у радянський час молодь русифікувалася, так тодішня – полонізувалася.

Однією з найкращих книжок з історії України є «Історія Русів», автором якої був Могилівський архієпископ Георгій Кониський. Всі древні літописи зберігались, в основному, в монастирях. І ось Кониський користувався саме такими історичними джерелами. «За майже двохсотній період свого існування «Історія Русів» була опублікована двічі: один раз малим тиражем російською мовою в 1846 році в Москві, і вдруге – в 1956 р. в Нью-Йорку. Свого часу вона таємно поширювалась в списках, за неї платили великі гроші, всі, хто її прочитав, зазнали чару». «Історією Русів користувався Тарас Шевченко (це була його настільна книга) при написанні своїх патріотичних творів, а також нею користувалися Пушкін («Полтава»), Гоголь («Тарас Бульба») та багато інших письменників, істориків, політичних діячів.

...«Історія Русів» – це твір історичний і політичний, суворо реалістичний і легендарний та романтичний; це дзвін на сполох, заклик українців до єднання, визволення, це – історично справедливий погляд на наше минуле...».

Втретє цей твір вийшов у перший рік незалежності України, і на сьогоднішній день є бібліографічною рідкістю. Боюсь, що не скоро вона ще вийде в світ. В ній описується правдива історія України, її гетьманів, їхня боротьба, а також характеристика сусідніх народів, через яких точилися війни, і хто призводив до тих воєн.

Всім, хто цікавиться історією України, раджу придбати цю книжку, також її можна прочитати в Інтернеті.

Молоді українські шляхтичі називали себе поляками, вступали в шлюби, за що не платили податків і мали привілеї.

Тут ми зустрічаємо нашого героя, який із колишнього Чаплини став називатися Чаплинським. Колишній коронний гетьман Жолкевський також був українцем. Українцями були і Острозькі, Заславські, Вишневецькі, Збаражські, Чорторийські, Самчушки і багато інших. Всі вони вважали, що Річ Посполита – їхня держава.

Данило Чаплинський мав гарну освіту, займав високу посаду підстарости в місті Чигирин у гетьмана Конецпольського. Перед тим місце підстарости займав сотник М. Хмельницький, який загинув у війні з турками в нещадній битві під Цецорою.

Богдан Хмельницький попав у турецький полон, вивчив там турецьку мову і східні звичаї.

При королівському дворі у Варшаві «виховувався і Богдан Хмельницький на коштах вельможних. Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські та вчительські. Окрім інших його знань, особливо вправний він був у найперших європейських мовах, а особливо в латинській і грецькій, за що вельми любили його і шанували Римське духовенство і польські вельможі. Та й сам король Сігізмунд особисто його знав і завжди вирізняв з-поміж ровесників».

Король викупив його з турецького полону своїм коштом. При королівському дворі Хмельницький познайомився з дочкою Д. Чаплинського Оленою, яка стала його кумою.

Польський уряд доручив Д. Чаплинському (наміснику гетьмана Конецпольського в Чигирині) за допомогою французьких інженерів спорудити фортецю Кодак проти запорізьких козаків. При відкритті фортеці Чаплинський звернувся до присутніх латинською мовою і запитав: «Чи є ця фортеця неприступною?» Б.Хмельницький відповів: «Що людськими руками було збудовано, так і буде зруйновано».

Д. Чаплинський із-за своєї дочки люто ненавидів Богдана Хмельницького і наказав арештувати Богдана і відправити в Чигирин в тюрму. Та Олена зуміла випустити його з тюрми, після чого Хмельницький поїхав до короля Владислава жалітися на Чаплинського. Король, добре знаючи Хмельницького, став на його бік, і суд за образу честі Богдана присудив Чаплинському відрізати один вус. Чаплинський зненавидів Хмельницького ще більше. І знаючи, що Богдан, живучи у Варшаві, не встиг вчасно переоформити свою землю і хутір Суботівна своє ім'я після загибелі батька, Чаплинський послав на хутір свого зятя Коморовського, який пограбував хутір, забравши 400 кіп жита, пасіку, та спалив млина. Він наказав різками покарати Богданового сина Остапа за якесь образливе слово. Хлопця побили так, що наступного дня він помер. Богдан знову поїхав до короля, та шляхта була в той час настільки нахабна, що король порадив Хмельницькому відстоювати шаблею свою честь і права. Цікаво, що дуже дорогоцінну шаблю Богдан отримав саме з рук короля за героїзм, проявлений в боротьбі з московітами в 1632 р. під Смоленськом.

Пізніше цар Московський Олексій Михайлович казав, що «негоже Богдану носити таку шаблю».

Будучи при королівському дворі і знаючи іноземні мови, Богдан Хмельницький часто бував за кордоном і виконував дипломатичні доручення. Його знали у Франції і двічі наймали його і козаків для боротьби з Іспанією. Там проявив себе і відомий кошовий війська запорізького Іван Сірко.

Першою дружиною Хмельницького була Ганна Сомківна, і мали вони двох синів Тиміша та Юрія, а також двох дочок Стеху і Катерину. Ганна хворіла 19 років, і за дітьми доглядала кума Олена, яка була закохана в Богдана, і в них знайшовся хлопчик Остап, який помер по вині свого дядька, чоловіка сестри Олени, Кемеровського.

Від цього часу і почалася війна козаків проти Польщі. В країні процвітала анархія. Кожний шляхтич мав господарство, а працювати лінувалися, часто навіть не знаючи, де знаходиться їхня земля. Вони наймали орендарів, в руках яких були землі, селяни і церкви. Орендарі знімали страшенні податки для господарів і левову частину для себе. Податки збирались із землі, худоби, птиці, вуликів. Ключі від церков знаходились в їхніх руках. Народилась дитина, весілля чи похорони – селяни йшли до орендарів, щоб відчинили церкву – за все вимагались гроші, навіть пасок на Великдень не мали права пекти, а тільки купувати в орендаря на кожного члена сім'ї. Та ще й висміювали православну віру.

Словом, знущанням не було меж. Ось чому і виникали часті повстання. Одне з найбільших таких повстань 1648 р. організував і очолив Богдан Хмельницький. Повстала вся Україна. Битви були жорстокі. Але бувало так, що козаки в якомусь місті оточували поляків, тримали їх в голоді і холоді. Воєначальники поляки і українці знали один одного, разом брали участь у війнах з Москвою, Туреччиною, татарами, і тому часто знаходили спільну мову, при домовленості поляки здавали зброю, платили викуп, давали обіцянку не брати більше в руки зброю, здавали своїх орендарів, випивали могорич і часто розходились. При взятті Полонного було знищено більше 10 тисяч орендарів. Генеральному писарю, який був на чолі повстанців, полковнику М. Кривоносу сказали, що Олена Чаплинська знаходиться в Миропіллі. Кривоніс повідомив про це Богдана, і той приїхав за Оленою. В літописних джерелах, а точніше в «Історії Русів» записано:... Богдан був біля Полонного, в Миропіллі в Олени, і приймав там послів з Молдавії, Польщі, Туреччини».

Про це розповідала своїм учням вище згадана вчителька Єлизавета Моківна Кононець. Вона розповідала дітям, ... «що під нашими Миропільськими липами, Богдан Хмельницький свого коня в'язав, а хто посміє зрізати ті липи, той не діжде встати до другого пришестя Христа».

З Миропілля Богдан поїхав у Збараж, а потім і в Київ, де його дуже урочисто зустрічали кияни. В Києві був Константинопольський патріарх Паіоній, який «розрішив йому таке недозволене звінчання» з кумою. У Переяславі Богдан і Олена повінчались.

Для чого я все це пишу і цитую із старовинних книг? В Україні ми маємо місто Переяслав-Хмельницький, через р. Случ маємо Хмельницьку область, маємо урядові нагороди, назви вулиць і площ. Думаю, шанують люди Богдана, тому і ми повинні вшанувати його, і назвати його іменем вулицю Комінтерна, що пролягає від Камінного Хреста на Горб.

Адже саме по вул. Комінтарна, 20-знаходились покої Чаплинських, через яких виникла та визвольна війна і світ дізнався про Богдана Хмельницького. Варто згадати про соратника Б. Хмельницького, наступного гетьмана, уродженця Коростенського р-ну Житомирської обл. Івана Виговського. Це була високоосвічена людина, що служила генеральним писарем у Богдана Хмельницького. В його обов'язки входила переписка, дипломатична служба, служба зовнішньої! внутрішньої розвідки. Виговський закінчив Київський колегіум, співпрацював з ректором Київського колегіуму Феодосієм Сафоновичем. Був каліграфом, створив нову абетку, і головне, завдяки якому сьогодні ми маємо літеру «Ї», якої немає в жодному алфавіті світу.

Нещодавно в Рівному був установлений пам'ятник літері «ї».

Нас вчили в школі, що всі гетьмани були зрадниками українського народу, починаючи з Івана Виговського, який під Конотопом розбив найкращу російську стотисячну армію, а командуючих віддав татарам у полон. З тих пір українців називають «выговцами», «мазепинцами», «петлюровцами», «бендеровцами».

Також ще одну з вулиць у старому Мирополі варто було б назвати на честь маршала бронетанкових військ Рибалка П. С., який 17 листопада 1943 р. був нагороджений Зіркою Героя Радянського Союзу за Курську битву і бої за Київ. Зірка Героя знайшла генерала Рибалка П. С. в Старому Мирополі в хаті Парфена Горобця на початку січня 1944 р. і обмивалася у наповненому спиртом солдатському котелку.

Дід Парфен Горобець був запрошений до столу, генерал Рибалко представив його як господаря хати. Присутні генерали і полковники чудувалися феноменальній пам'яті діда Парфена, який мав глибокі знання з історії і літератури, знав історію всіх гетьманів і царів та їхніх сімей. Під кінець розмови генерал Рибалко сказав, що «ось вам, діду, питання на засипку – скільки річок впадає в озеро Байкал?» Дід одразу ж відповів: «33 втікає, а Ангара витікає». Всі були вражені. Адже дід Парфен все життя працював у колгоспі і пас корів, і, здавалося, зовсім не походив на освічену людину. Однак, саме він був одним із організаторів бібліотеки в Старому Мирополі, віддав туди багато своїх книжок. Я добре знав старого Парфена і перед смертю він подарував мені дуже стару, зачитану до дірок книжку. Коли я показав її відомому письменнику, поету, прозаїку, актору і кінорежисеру, учневі О. П. Довженка Миколі Вінграновському, спочатку він подумав, що це якась релігійна книжка, але коли взяв її до рук і глянув ближче, був приємно вражений – це був «Кобзар» Т.Шевченка. «Дивись, – каже – як у вас в Мирополі та й по всій Україні читають, люблять і поважають нашого генія і пророка Тараса Шевченка». Вінграновський запитав мене: «Як ти думаєш, чому тільки за кордоном стоїть більше 60 пам'ятників Тарасу. Ми любимо і читаємо Пушкіна, Лєрмонтова, але скажи – де ти чув, в якій країні стоять їхні пам'ятники? Нема. А чому?» Я відповів, що пам'ятники Тарасу поставила українська діаспора. Він заперечив. Діаспора – діаспорою, російської і багатшої діаспори також багато. Але потрібен дозвіл влади тієї чи іншої країни. І Вінграновський процитував Лєрмонтова: «Смирись Кавказ – идёт Ермилов», а в Шевченка «Борітеся – поборете!» – це були звернення до поневолених народів Кавказу. За кордоном не люблять «собирателей чужих земель», не «прорубують вікна в Європу». І цим все сказано.

Цей «Кобзар», що подарував мені дід Парфен, він взяв у палаці графа Чапського, коли його грабували в 1917 р. Багато книжок розібрали люди, багато використали на розпал печей, багато скурили, але частина все-таки залишилась між людьми.

Думаю, що якусь вулицю в Старому Мирополі можна було б назвати на честь двічі героя Радянського Союзу, маршала бронетанкових військ Рибалка П.С., який б січня 1944 р. звільнив Миропіль від німців.

Уваги і пошани заслуговує уродженець Старого Мирополя – Бардаш Олександр Пилипович, який був заступником голови Київського міськвиконкому в 60-70х рр. минулого століття. В Києві він займався будівництвом нових нових масивів – Русанівки, Лісового, Воскресенки, Борщагівки, ліквідовував наслідки Куренівської трагедії. На Лісовому масиві одну з кращих вулиць, по якій сьогодні ходять автобуси і трамваї, Олександр Пилипович назвав на честь нашого Мирополя, який він дуже любив, і допомагав молодим землякам влаштуватись на роботу в Києві. На мою думку, О. П. Бардаш заслуговує, щоб одну з вулиць його рідного Старого Мирополя назвали на його честь.

Я звертаюсь до редакції газети «Романівський Вісник», так як не знаю, до кого звернутись – в Романівську райдержадміністрацію чи в Миропільську селищну раду, щоб порушили питання про перейменування деяких вулиць в Мирополі на честь історичних особистостей, причетних до історії нашого Мирополя – щоб миропільчани і їхні нащадки пам'ятали і пишались такими знаменитостями, як Великий князь Володимир Мономах, Великий князь Роман, його син король Данило Галицький, гетьман Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Українка, маршал Рибалко, та наш земляк Бардаш Олександр Пилипович.

Якщо можна, надрукуйте, будь ласка, про це у вашій газеті і зверніться з цим питанням у відповідні органи.

Буду дуже вдячний.  повагою і надією, Переденко Володимир Іванович, уродженець Мирополя

Список використаної літератури

1.       Літопис Руський. К. Дніпро. 1989. Ст. 361, 373, 381, 384, 385, 396, 423, 429.

2.       М. Костомаров. Історія України. Львів. 1918. Ст. 135, 165, 253, 274.

3.       Г. Кониський. Історія Русів. К. Радянський письменник. 1991. Ст. 51, 54, 113, 183

4.       О. Андріяшев. Київ та його околиці. Державне видавництво України. 1926. Ст.52.

5.       М. Грушевський. Нарис історії Київської землі. К. 1991. Ст. 49, 99, 133.

6.       Павло Роберт Магочій. Історія України. Торонто. 1996. Ст. 181.

7.       В. Белинский. Страна Моксель. К. Укркнига. 2002. Ст. 27.

8.       Д. Дорошенко. Нарис історії України. Дніпрова хвиля. Мюнхен. 1966.

9.       М. Маркевич. Козаччина. Ст. 33, 39.

10.    М. Костомаров. Богдан Хмельницький. К. Веселка. 1992. Ст. 26, 80.