Як далі жити, як господарювати

Освіта та наука

 

​Як далі жити, як господарювати

Що ми маємо та чому

Ось уже майже чверть століття наша українська держава самостійна і незалежна, але не дуже далеко просунулась економічно та й занепала демографічно. Чому на родючих землях з багатими надрами під теплим сонцем помірного клімату роботящі, щирі, не тільки всі до одного писемні, а й переважно високоосвічені люди не процвітають? Чому так сталося? А що ж далі? Чи є якась перспектива? Чи можна запобігти нашій руїні?

Звичайно, у більших містах справи не такі кепські. Та все ж запитань багато, і попри очевидну несенітницю того, що з нами відбувається, не існує однозначної відповіді на прості і все ж не риторичні питання.

Як на мою думку, то занепад відбувається через руйнацію загальних форм організації суспільства. Тисячоліттями українці звикли до тоталітарних дороговказів. Нами керували князі, царі, пани, партійний апарат, керманичі незалежної України. Та демократичні принципи сучасного суспільства не відповідають ні системі державного управління, ні менталітету нинішнього покоління, що народилось та виросло у період руйнації Радянського Союзу та становлення української незалежності.

За  аналогією можна порівняти нас з отарою овець, що під наглядом пастуха паслася і плодилася. Пастух гонив табун до кращого травостою, не дозволяв розбрідатися, щоб окремі овечки не ставали легкою здобиччю хижим звірам, слідкував, щоб уберегти лани із запасами харчів на зиму. Пастухи були зацікавлені гарно пасти, бо за рахунок отари жили. А потім відбулися зміни. Пастухи неначе залишилися. Отару і далі нещадно експлуатують. Але розумні вівці, дивлячись, як незграбно ними керують, витребували собі волю пастись, де вважають за потрібне. І отара чомусь забула про спільні інтереси, почала жити одним днем, навіть втратила інтерес до того, щоб активно розмножуватися.

Також зруйнувалися тисячолітні суспільно-сімейні уклади. Традиційно українська сім'я налічувала близько десятка діток. А тепер багатодітні родини рідкість. Суспільство катастрофічно старіє. Вимирають села та навіть селища.  

  

До чого прагнути?

Як би там не було, а вихід з положення шукати доводиться - не знайдемо, то й нас не буде. Вихід я вбачаю такий: потрібно раціонально та ефективно господарювати; усе зробити, щоб зросла народжуваність; сумлінно виховувати і навчати прийдешні покоління.  

Про народжуваність і про освіту буде нижче, а поки що торкнусь раціонального прибуткового господарювання. Про це написано тисячі товстих книг, маса дрібних публікацій, є наука економіка і фахівців-економістів у нас багато. Та й не лише економістам близька ця тема. Я теж нею переймаюсь і деякими своїми спостереженнями хочу поділитись.

Звичайно, господарюємо ми вкрай не раціонально, іноді не професійно. Резервів невикористаних дуже і дуже багато. Наприклад, за кілька кілометрів від не зігрітої узимку школи лісозаготівельники спалюють гори хмизу. І так далі… За радянської системи, де все довкола колгоспне (державне), часто-густо виробничі прорахунки не впливали на благополуччя винуватців. Непрофесіоналізм був і, за спадком, часто лишається типовою рисою багатьох хто працює «на ставку». Кожен повинен повністю віддаватись якійсь певній справі, бо у ринкових умовах конкуренція забезпечить йому професійне фіаско. Програє якщо не сам непрофесіонал, то усе суспільство, що його утримує.  

  

Як нам успіху досягти?

Ще у давнину, за однакових передумов, одні міста розвивались краще а інші гірше. Виявляється, при безлічі обставин, перевага в розвитку належала тим, чий ремісничий та робітничий люд вдавався до вужчої спеціалізації. Приміром, гончарі були у всіх містах, та в більш багатих гончарі були менш універсальними. Той, хто добре робив кухлики, не охоче брався за амфори. І навпаки, майстер вишуканих ваз уникав займатися звичайними горщиками. Спеціалізація активно зароджувалась та розвивалася ще у середньовіччя. Одна з найстабільніших країн світу – Швейцарія, колись готувала мережива для королівських палаців усієї Європи. І до нині ця країна славиться високоточними годинниками, надійною банківською системою.  

А Україна, мабуть, спеціалізувалася на сільському господарстві? Не лише. Україна за всю історію була величезним постачальником робочої сили. Це, можна сказати, і була спеціалізація нашого краю. Як іноді жартують: "Діти у нас хороші, а от все, що руками робимо – нікудишнє". Нашим людом не лише побудовано Петербург та залізницю від нього до Москви, а й підкорено Північ, Сибір, степи Казахстану, лани Канади, Аргентини і ще багато чого. Українці воювали у польських, австрійських, турецьких на інших військах. У другу світову війну полчища фашистів фактично втонули в крові, і найбільше українській. Глибину сучасної демографічної кризи можна оцінити по тому, що навіть у другу світову, попри мільйонні втрати населення, народжуваність на Україні перевищувала смертність.

А яку господарчу спеціалізацію зараз маємо ми в умовах нашого краю? Практично ніякої. І взагалі, життя в сільській місцевості, де немає ні інфраструктури, ні кооперації, ні нормального сполучення передбачає те, що кожен сам собі і швець, і жнець, і на дуді грець.

Спеціалізація - необхідність ринкового розвитку. Ринкові умови самі її породжують та розвивають. Навіть на теренах нашої області розвинулась господарська спеціалізація цілих районів, що зумовлена їх природними умовами, традиціями, інфраструктурою, іншими чинниками. Усім відомо, що Коростишів - центр обробки граніту. У Коростишівському районі нині зареєстровано більше тисячі каменеобробних підприємств. Любарщина спеціалізується на тваринництві та заготівлі худоби. Спритні любарські скуповувачі телят-свиней легковиками з ґратованими причепами буквально патрулюють вулиці сіл не лише Житомирської, а й Вінницької, Хмельницької та інших областей. Північні райони Житомирщини багатіють на видобутку бурштину, титану, торфу. Спеціалізація цілих держав стала основним фактором розвитку світової економіки та її глобалізації. Приміром, виробником дешевих промислових товарів є Китай, найнадійніші автомобілі – німецькі.

  

Чим би нам займатися аби розвиватися?

Як уже зазначалося, для спеціалізації потрібні певні економічні передумови, матеріально-технічна база, природно-географічні умови. Проте, є галузі які мало залежать від природних умов та розвитку промислової інфраструктури. Основою сучасного інформаційного суспільства є розробка різноманітних інтелектуальних цінностей: створення комп'ютерних програм, інше проектування та конструювання,  телебачення, Інтернет, освіта. Ці галузі найбільш перспективні, найбільш рентабельні. Від них, в першу чергу, залежить економічна та політична стабільність. Навіть мистецтво, сфера збереження та примноження культурних надбань, мають, у теперішньому світі, неабияке стратегічне значення.

Романівський край з давніх-давен славився своїми культурно-освітніми осередками. Величезними інтелектуальними надбаннями відомий і мій рідний Миропіль. Найчисельнішою когортою людей інтелектуальної праці на нашій землі є шкільні вчителі. Чи не більшість знаменитих, відомих та авторитетних людей причетні до педагогічної ниви. Та й основою основ новітнього соціуму, найважливішою, у світових пріоритетах, є сфера освіти та науки. Розвиток науково-освітніх надбань - найперспективніший і неминуче рентабельний шлях.  А ще, на мою думку, по-справжньому краще життя настане тоді, коли його ми виростимо в наших дітях: навчимо їх, виховаємо, зробимо досконалішими.  

 ​​​ Продовження теми буде у наступних дописах.